ІСТОРІЯ НОТАРІАТУ

Історія виникнення нотаріату в період античності та раннього середньовіччя дає підставу дійти висновку про його тісний зв’язок із суспільним устроєм, сімейним, спадковим і речовим правом. Істотною передумовою виникнення і розвитку нотаріату була наявність писемності та розвинутих товарно-грошових відносин.

Спершу нотаріат виник як різновид адміністративної діяльності; так, тисячоліття тому у Вавилоні, Єгипті, Іудеї існували писарі-канцеляристи, які вели численні прибутково-витратні книги, періодично складали кадастр усіх земель у країні, переписували населення і його майно. Окремі посадові особи, що забезпечували формування доказів, в Стародавньому Єгипті називались агорономами, а в Греції – ієромемнеси чи епістати, і були священнослужителями.

Одні з перших форм нотаріату можна знайти і в староєврейській державі. Ґрунтуючись на аналізі прадавніх рукописів, історики дійшли висновку, що ізраїльтяни познайомилися з писемністю, коли знаходилися в Єгипті, і стали активно використовувати її в державних справах і в процесі судочинства. Приблизно з середини II тисячоліття до н.е. про книги і державні письмові акти згадується вже як про звичне явище.

За одними джерелами, нотаріат як інститут має давні традиції в історії Греції, де, розвинувшись за законодавством Солона, розквітнув в епоху еллінізму, особливо за часів Птоломея, а пізніше через Єгипет потрапив до Риму, де його подальший розвиток відбувався під впливом еллінського законодавства, зміцнів у Візантії за допомогою відомих законів Юстиніана та головним чином – завдяки першій главі Книги Єпарха Імператора Лео VI Мудрого, яка становить перший в історії Нотаріальний кодекс.

Але більш традиційно виникнення власне нотаріату відносять до часів Стародавнього Рима в період республіки (приблизно III ст. до н.е.), коли з’являються службові особи, обов’язком яких було підведення правового випадку під ту чи іншу формулу (в давньо-римському праві панував суворий формалізм, а тому дотримання формул було обов’язковим для всіх, хто звертався до судових установ). До таких осіб належали передусім численні писарі, частина з яких перебувала на службі при посадових особах римського управління і суду. В період імперії такі писарі почали об’єднуватись у канцелярії при римських магістратах із складною бюрократичною організацією. Поряд із офіційними існували приватні писарі (іноді раби), які відігравали роль своєрідних власних юрисконсультів у приватних осіб. Згодом виник ще окремий клас вільних людей – табеліони, які, не перебуваючи на державній службі, також займалися складанням юридичних актів і судових документів для замовників та отримували за це винагороду. Свою діяльність вони здійснювали в конторах, що розташовувались у визначених публічних місцях. Джерела називають їх разом з юрисконсультами і адвокатами, отже, їх суспільний статус був досить високим.

Проте діяльність табеліонів, незважаючи на неухильний нагляд державної влади в особі дефензорів, не тотожна сучасній діяльності нотаріату, оскільки вчинювані ними акти не мали юридичної вірогідності, а отже не були наділені жодними перевагами перед звичайними приватними документами.

Спільність із сучасним нотаріатом мав інший інститут римського права, а саме явка табеліональних документів у суді із занесенням їх до протоколу. Такому посвідченню підлягали не лише угоди, вчинення яких у такій формі передбачалося законом (дарування на великі суми, судові заповіти), а й інші документи залежно від волі сторін на це. Окрім засвідчення приватних актів, що надавало їм особливу силу і значення безспірних документів, надавалась також юридична допомога сторонам.

Слід відзначити, що саме слово “нотаріус” походить від латинського поіае – особливі стенографічні знаки, що використовуються в листі під диктування.

Табеліони і нотарії (тобто писці) – зародок того величезного інституту, який, отримавши в Італії широку організацію з боку законодавства і нове ім’я “нотаріат”, разом з римським правом акцептований і асимільований європейськими державними системами. Тим не менш точно визначити час виникнення цієї установи не є можливим.

Розвинувшись у Римській імперії, інститут табеліонату зберігся і після навали варварів – так, деякі законодавчі акти (наприклад, Едикт Ротарі (643 р.), закон Лиутпранда (713-755 р.) встановлюють обов’язковість дотримання певної письмової форми для найважливіших угод і визначають коло осіб, що здійснюють їх складання (так звані канцелярії), та, крім цього, присутні в судових засіданнях, здійснюють ведення протоколів, складають судові рішення і документи про найважливіші угоди, що відбувалися на народних зборах, керуючись у своїй діяльності формулами, виробленими ще під час Римської імперії.

Нотаріат в Європі. Розвал Римської імперії не викликав суттєвих реформ у внутрішньому устрої раніше підвладних їй земель. Крім того, істотне збільшення цивільного обороту потребувало стабільного і безконфліктного характеру відносин, а це можливо досягти тільки шляхом зменшення кількості незаконних і заперечних операцій. В цих умовах найважливішим методом вирішення вказаної проблеми була обов’язкова участь неуперед-женого і юридично грамотного арбітра, що призначається державою, тобто нотаріуса.

У зв’язку з тим, що в історії Європи тривалим був період церковної юрисдикції з певної категорії справ, існував так званий церковний нотаріат. Спочатку (приблизно III ст. н.е.) при єпископах, а згодом і при абатах та інших церковних урядниках під час їх бесід із народом були присутні спеціальні особи (нотаріуси), зобов’язані записувати такі бесіди і складати протоколи. Створивши інститут нотаріату як установу, яка відповідала потребам церковного управління, церква надає послуги населенню, а також призначає нотаріусів для вирішення питань простих мирян. Таким чином, світський нотаріат мовби одержує легітимність від верховної церковної влади.

Аналіз історії розвитку інституту нотаріату в Європі показує, що ті нотаріальні установи, які склалися під час правління Карла Великого, пустили глибоке коріння та досягли повного розвитку лише в Італії, де вони знайшли сприятливий для себе ґрунт, підго-товлений римським правом; у Франції ж і в Німеччині вони проіснували недовго і вже згодом, після розпаду імперії, прийшли до повного занепаду. Таке становище нотаріату в цих країнах продовжувалось до того часу, поки в XII ст. Франція, а у XIV ст. – Німеччина не провели рецепцію нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він існував в Італії (обов’язкова авторизація нотаріусів; вимоги до кандидатів на посаду: стать, вік, моральні критерії, складання іспиту; організація нотаріальних корпорацій, які здійснювали нагляд за діяльністю її членів).

У франкській державі було створено королівську канцелярію, до складу якої входило декілька нотаріусів. Очолював канцелярію референдарій, а згодом – канцлер. Крім того, при Каролінгах була утворена особлива канцелярія при вищому судовому органі, члени якої, нотаріуси, крім контрасигнорування королівських грамот і дипломів, посвідчували також і приватні документи, в результаті чого останні набували характеру публічних актів. Значення їх було настільки великим, що оспорювання таких документів заборонялося під страхом смертної кари. На місцях при окремих судових і адміністративних органах також перебували нотаріуси, які вносились у списки імператорської канцелярії. Таким чином, провінційний нотаріат із вільної професії перетворився на державну посаду, що авторизу-валася самим імператором.

Першу ж реформу у французькому нотаріаті провів Людовік IX Святий, який у 1270 р. запровадив 60 посад нотаріусів при Паризькій судовій палаті. У 1300 і 1302 рр. Філіп IV Красивий, залишивши за собою право призначати нотаріусів, розповсюдив цей інститут на всю Францію. Королівським указом 1304 р. створюється реєстр, в який кожен нотаріус повинен був вносити заповіти, договори, а також розміри зборів за виконані ним дії. При Франциску І і Генріху II (XVI ст.) потреби королівської скарбниці викликають зростання кількості нотаріусів шляхом розподілу нотаріальних функцій. Нотаріуси складають оригінали документів, табеліони – засвідчують копії з оригіналу і просто копії; охоронці печаток ставлять печатки для надання актам обов’язкової сили, а охоронці записів забезпечують збереження документів. У 1597 р. Генріх IV і в 1706 р. Людовик XIV об’єднують ці різноманітні функції у рамках однієї посади. Розрізнялися королівські нотаріуси, компетенція яких розповсюджувалася на судові округи (за винятком нотаріусів Парижа, Орлеана, Мон-пельє, які були повноважними в межах усієї Франції), і сеньйоральні, яких призначали сеньйори. В такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої Французької революції, коли 27 вересня – 6 жовтня 1791 р. був обнародуваний закон, який разом із скасуванням феодальної системи позбавив сеньйорів права призначення нотаріусів, відмінив купівлю-продаж посади нотаріуса і встановив єдину для всіх територію діяльності – департамент. Закон від 16 березня 1803 р. вважається ос-новоположним законом французького нотаріату.

У Німеччині появу нотаріусів італійського типу відносять до XIV ст. Імператор Максиміліан І у 1512 р. видав перший нотаріальний статут, який детально регламентував діяльність нотаріусів. Подальший розвиток цього інституту відбувався шляхом прийняття окремих партикулярних законів для різних місцевостей Німецької імперії, яка на той час була роздробленою. На початку XIX ст. у деяких німецьких державах відбувається рецепція французького права, що мала значний вплив на розвиток нотаріального інституту. В Німеччині поступово починають з’являтися різноманітні законодавчі акти, зразком для яких був французький закон 1803 р. Аналіз німецьких законів кінця XIX – початку XX ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положеннях запозичили основні принципи французького нотаріату (можливість безпосереднього примусового виконання нотаріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса та ін.). Разом з тим спостерігається відсутність суворої межі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого було підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання останнім деяких нотаріальних функцій8. Вся багатовікова історія нотаріальних органів в Європі підтверджує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розвивався як безспірна публічна юрисдикція.

Збереження за римським правом його попереднього значення справило могутній вплив на правові системи новостворених об’єднань, а в результаті в країнах Європи отримав свій розвиток і нотаріальний інститут. У зв’язку з цим система організації нотаріальної діяльності, за якої нотаріуси, залишаючись особами вільної професії, здійснювали свої функції як представники держави, отримало назву латинського нотаріату.

До початку XX ст. у законодавстві більшості європейських країн були розроблені єдині принципи у визначенні поняття “нотаріус”. У Франції нотаріус є особою вільної професії, за яким держава визнає функції офіційної особи з повноваженнями надавати актам і контрактам такий само ступінь довіри, начебто ці документи виходили з державних органів.

Щодо розвитку нотаріату в країнах, де склалася англосаксонська система права (“соттоп 1ау”), слід зазначити, що певної самостійної структури та системи нотаріальних органів у цих країнах сформовано не було, що пояснюється відмінністю самої правової системи прецедентного права та невеликим значенням письмових доказів – за загальним правилом, для дійсності договорів особливої форми не було потрібно. При цьому не сформувалося поняття, яке б точно відповідало континентальному “публічному документу”. Вчинення нотаріальних дій покладалося на суддів та судових чиновників, однак фактично існували і нотаріуси, коло дій яких складає вчинення за бажанням осіб, що звернулися, різного роду актів цивільного права, зберігання оригіналів актів, посвідчення певних обставин і дат.

Також було б доцільним ознайомлення з досвідом становлення нотаріату в таких країнах, як Польща та Румунія.

Нотаріат в Польщі спершу було запозичено з Італії та впроваджено завдяки впливу католицької церкви ще в XV столітті, коли канцлер Ян Замойський отримав від Ватикану привілей для навчання публічних нотаріусів в Замойській академії. Цей рік став відліковою точкою переходу від канонічного права до системи римського нотаріату. Під час численних територіальних змін у різні часи функціонували різні системи нотаріату. Після Другої світової війни за часів Польської Народної Республіки, згідно з законом від 1951 року, нотаріат стає державним органом під наглядом міністерства юстиції. В 1989 році в Польщі було прийнято закон про нотаріат, який відмінив дію закону 1951 року, та було впроваджено систему органів нотаріату подібну до тієї, що діє зараз в Україні. Існували державні нотаріальні контори та нотаріуси, що здійснювали індивідуальну нотаріальну практику. 14 лютого 1991 року було прийнято новий закон, яким було визначено дворічний перехідний період до приватного нотаріату.

Перші форми нотаріальної організації з’явилися на території Румунії у XIII столітті. Якщо ж перейти до наших часів, то відповідно до положень Декрету від 1950 року в Румунії бере початок існування державного нотаріату. Державні нотаріуси були організовані як адміністративні органи зі специфічними повноваженнями безконфліктної процедури. Нотаріальна діяльність координувалася Міністерством юстиції, а державні нотаріуси були віднесені до державних службовців. З прийняттям же Закону про приватний нотаріат та нотаріальну діяльність було закладено основи для переходу до функціонування єдиного нотаріату на приватних засадах.

“Заміна” ця відбулася миттєво, “за одну ніч”, без наявності будь-якого перехідного періоду чи змішаної системи. Якщо 16 листопада 1995 року нотаріальна діяльність була в компетенції держави, то наступного дня, 17 листопада, ці функції вже отримали приватні нотаріуси, які, маючи досить широку автономію, однак здійснюють її під егідою Міністерства юстиції.

Внаслідок цього перетворення поліпшилась якість нотаріальних послуг та зросла кількість вчинюваних нотаріальних дій, державний бюджет був звільнений від витрат на утримання офісів державних нотаріатів, в той же час надходження до державного бюджету, які забезпечує діяльність йотаріусів, значно зросли, а зайнятість у нотаріальній сфері за останні роки зросла майже в 10 разів.

В Росії деякі функції нотаріату спершу виконували церковні : ; гани. Так. про зберігання різного роду договорів та інших документів в православних храмах свідчать пам’ятники російського права – Новгородські і Псковські судові грамоти.

Виникнення і становлення нотаріату в Росії свідчить про найбільш загальні закономірності появи та розвитку, як в інших країнах, тісно пов’язані з розвитком цивільного обороту. Його початкове призначення становить забезпечення потреб суспільства у сприянні громадянам у здійсненні операцій і юридичному закріпленні прав. Наділення нотаріуса функціями незалежного державного арбітра спричинило визнання за документами, складеними з участю нотаріуса, статусу публічних, тобто таких, що мають підвищений ступінь довіри, і внаслідок цього підвищену доказову і виконавчу силу.

Перший етап історії нотаріату дореволюційної Росії розпочався з XV століття, а саме з виникнення інституту так званих “пло-щадних піддячих” – своєрідних професійних писарів, які спеціалізувалися на оформленні угод, пов’язаних із переходом прав на окремі види майна та оформленням їх належним чином, за умов додержання яких документація й набувала характеру безспірної.

Цей період характеризувався вільним розвитком інституту площадних піддячих під номінальним контролем держави, пов’язаним із призначенням “на площу” указом царя. Особа, що бажала бути площадним піддячим, подавала царю чолобитну з проханням про призначення, при цьому виборні старости повинні були дати їй моральну та ділову характеристику, а вся корпорація професійних писарів несла за члена своєї громади круго-ву поруку на випадок заподіяння шкоди від його діяльності.

У ХVII-ХVII ст. державне регулювання нотаріальною справою зазнає численних змін. За часів царювання Петра І інститут площадних піддячих було скасовано і їхнє місце зайняли кріпосні писарі. Документи оформлювались у Палаті кріпосних справ, пізніше – в Юстиц-колегії та у губернаторів12. Однак виявлені чиновниками абсолютна некомпетентність та хабарництво примусили Петра І повернути кріпосні справи до ведення площадних піддячих із встановленням суворого нагляду за їх діяльністю та повною залежністю від урядових органів. Як бачимо, цей період характеризується також і тим, що формування нотаріальних органів та порядок вчинення нотаріальних дій визначається окремими наказами царя. У 1775 році за наказом Катерини II нотаріальні функції було покладено на суди, а в подальшому неодноразово передавались різним установам, цивільним, повітовим судам, кріпосним відділенням. Нормативно-правове регулювання нотаріальної діяльності на цей час має децентралізований, несистемний та суперечливий характер.

Другий етап розпочався одночасно із судовою реформою 1864 року: приймається Положення, про нотаріальну частину (1866 р.), основною метою якого було відокремлення нотаріальної частини від судової. В Росії виникли дві відособлені нотаріальні установи: кріпосна (якій приділялась особлива увага з боку держави) та власне нотаріальна. Згідно з Положенням, в містах почали засновуватись посади нотаріусів, які перебували під віданням судів і призначалися на посади старшими головами судової палати за поданням голів окружних судів. У місцевостях, де присутність нотаріуса визнавалася необхідною, але бажаючих зайняти вакансію не було, передбачалося призначення нотаріуса від уряду. Нотаріус, що призначався від уряду, був державним службовцем, користувався такими ж перевагами, і правами як і секретар окружного суду, винагорода йому призначалася на розсуд міністерства юстиції.

Наприкінці XIX ст. у Російській імперії склалися чотири групи органів і посадовців, що мали право вчиняти нотаріальні дії:

1)публічні (городові) нотаріуси;
2)біржові маклери і нотаріуси, корабельні маклери;
3) вузькоспеціалізовані маклери: судноплавних справ, державного комерційного банку, приватні, слуг і робочого люду, цехові, ремісничих управ тощо;
4) магістрати, ратуші, думи, митні урядовці, станові пристави, торговельні словесні суди.

Заборонялося призначати нотаріусами людей безграмотних. Кандидати на посаду нотаріусів відбиралися з числа урядовців на основі спеціального конкурсу. Після призначення на посаду вони приносили присягу.

При виконанні нотаріальних обов’язків було необхідно:

– встановити особу сторін;
-перевірити правоздатність і дієздатність сторін;
-перевірити автентичність договору і встановити його відповідність чинному законодавству;
-записати договір у книгу (реєстр);
-стягнути мито і збори;
-на оригіналі договору зробити напис, що містить час засвідчення і номер у книзі.

Після Лютневої революції 1917 р. нотаріат певний час діяв без будь-яких змін. Тимчасовий уряд, щоправда, намагався заборонити операції з нерухомістю і землею, проте під тиском був вимушений відмовитися від своїх намірів. Загалом, дії, що відносяться до компетенції нотаріату в період 1917-1921 рр., виконували залежно від змісту акту різні органи радянської влади на місцях: відділи юстиції, соціального забезпечення, відділи записів актів цивільного стану й ін.

Разом з тим розвиток господарського життя країни вимагав установлення державного контролю за законністю вчинюваних договорів і операцій. У здійсненні такого контролю істотне значення мав нотаріат як особливий інститут у системі органів радянської юстиції. 4 жовтня 1922 р. РНК РРФСР видав Положення про державний нотаріат, на підставі якого в містах були встановлені нотаріальні контори на чолі з нотаріусами. Нагляд за діяльністю нотаріусів здійснювала президія губернських рад народних суддів, а керівництво нотаріату належало НКЮ РРФСР.

Нотаріат в СРСР – державний орган, на який покладено оформлення і засвідчення операцій і актів, а також посвідчення фактів, що мають юридичне значення. Згідно з законодавством, нотаріат в СРСР мав на меті зміцнення соціалістичної законності, охорону соціалістичної власності й особистої власності громадян, захист особистих і майнових прав громадян, а також прав і законних інтересів державних установ, підприємств і суспільних організацій.

На нотаріальні органи покладалося здійснення і засвідчення договорів і операцій, здійснення протестів векселів, посвідчення безспірних обставин і реєстрація арештів. Положення про нотаріат 1922 р. заклало основи нотаріату, що функціонував в умовах переходу від капіталізму до соціалізму.

Проте 1923 року було введено нове Положення про державний нотаріат, яке значно розширило коло повноважень нотаріальних контор і узгодило ці повноваження з нормами цивільного законодавства.

Радянський нотаріат був включений до складу органів юстиції. Організація і керівництво нотаріатом була покладена на органи судового управління. В 30-50-ті рр. XX ст. у нотаріальне законодавство часто вносилися зміни, нерідко без відповідних об’єктивних передумов.

До 1926 р. нотаріальна діяльність в СРСР регулювалося законодавством союзних республік. Першим загальносоюзним актом стала ухвала ЦВК і РНК СРСР 14 травня 1926 р. “Про основні принципи організації державного нотаріату”. На основі цієї ухвали були видані положення про нотаріат окремо кожною із союзних республік.

Нагляд і керівництво нотаріатом здійснювали Міністерство юстиції СРСР, міністерства юстиції союзних республік і їх місцеві органи. Відзначимо, що багато наказів і інструкцій Міністерства юстиції СРСР і Міністерства юстиції УРСР з питань нотаріальної діяльності діють донині в частині, в якій вони не суперечать Конституції України.

До ведення нотаріальних органів було віднесене: посвідчення операцій, видача виконавчих написів, здійснення протестів, засвідчення вірності копій документів і автентичності підписів на документах, видача заставних свідоцтв, отримання в депозит предметів зобов’язань, вживання заходів з охорони спадку і видача свідоцтв про спадкоємство, забезпечення доказів, видача свідоцтв про визнання особи безвісно відсутньою. Як правило, нотаріальні дії вчинялися нотаріусом у нотаріальній конторі. За межами контори нотаріус міг вчиняти нотаріальні дії на підставі прохання сторони в разі неможливості її з’явитися в контору з поважної причини. При вчиненні нотаріальної дії нотаріус зобов’язаний був перевірити законність операції або документа, а також упевнитися в правоздатності і дієздатності осіб, що беруть участь в операції, і власноручності їхнього підпису під документами. Було визначено, що нотаріуси зобов’язані дотримуватись таємниці відносно вчинюваних ними нотаріальних дій, а довідки щодо нотаріальних дій видаються тільки учасникам операцій, а також на вимогу прокуратури і судових органів.

У сільських місцевостях, де не було нотаріальних контор, деякі нотаріальні дії (посвідчення договорів контрактації, операцій на суму до 500 крб., засвідчення копій документів, підписів на них тощо) виконувалися сільськими радами. Скарги на дії но-таріусів надходили до народного суду за місцем знаходження нотаріальної контори і розглядались судом у судовому засіданні з викликом заінтересованих осіб.

Нотаріальне посвідчення операцій, видача виконавчих написів і  засвідчення копій документів й інші нотаріальні дії надавалидостовірності документам, актам, усували зайві суперечки забезпечували можливість доведення в суді, сприяючи тим   забезпеченню соціалістичної законності.

19 липня 1973 р. був прийнятий Закон про державний нотаріат в СРСР. Цей Закон містив норми про задачі та організацію нотаріату в СРСР, принципи його діяльності, компетенцію, ; загальні правила здійснення нотаріальних дій і застосування законодавства про нотаріат до іноземців і осіб без громадянства. В т період, не дивлячись на велику роботу нотаріусів з надання правової допомоги населенню, роль нотаріату в економічному житті  країни була в цілому незначна. За відсутності інституту приватної власності нотаріат виступав як придаток до правової системи держави. В більшості випадків його роль зводилася до посвідчення  великої кількості операцій і оформлення документів про спадок.

В Київській Русі веденню церкви підлягали майже всі сімейні справи, в тому числі щодо спадку, опіки, підтвердження духівниць тощо. Для цього при єпископах, як свідчили Номоканон і статути Володимира, Ярослава та інших київських князів, створювались особливі посади – владики тисяцькі намісники. Деякі з них роз’їжджали по підвідомчим єпископу властях і здійснювали там “управу”. Крім того, при самому єпископі знаходилися священики і диякони, номофілакси і хартофілакси хранителі книг, грамот і діловодства. Для вирішення цивільних справ, підлеглих церковному суду, при єпископському дворі постійно знаходилися бояри владик і слуги як світські судді . В такому вигляді зароджується на Русі нотаріальна діяльність, багато в чому тісно спаяна з церковною владою.

В Новгородській феодальній республіці посадник і тисяці мали свою печатку, яка прикладалась до договірних, дарованих інших новгородських грамот, що свідчить про їх посвідчувальий нотаріальний характер.

“Закон судний людям”, виданий Володимиром, разом з його Статутом містив низку норм з цивільного процесу, в тому числі про спадок, заповіти, опіку. Зокрема, щоб заповіт мав законну силу, він повинен бути написаний не менше, ніж при семи свідках. У свідки обиралися люди, що заслуговували на довіру. При складанні заповіту заповідач повинен знаходитися при повному розумі і твердій пам’яті. В заповіті він зобов’язаний вказати духоприказчиків і опікунів, які б після смерті виконали його волю.

Доки Україна входила до складу Російської імперії, розвиток нотаріального законодавства і діловодства останньої визначав відповідні процеси і в Україні. У Російській імперії у першій половині XIX ст. ще не було поділу влади судової і нотаріальної, поки не було реалізовано Положення про нотаріальну частину, затверджене 14 квітня 1866 р. В основу проекту були покладені нотаріальні положення трьох держав: Франції від 16 березня 1807 р., Австрії від 21 травня 1855 р. і Баварії від 1861 р. Нотаріат виокремлювався з відання судів для здійснення актів та інших несудових дій. У містах вводилися посади нотаріусів, котрі призначалися головою судової палати на підставі конкурсу з числа чинов-ників. Нотаріус мав складати присягу, а також вносити страхову заставу на випадок заподіяння шкоди клієнтові помилковими діями.

Після Жовтневої революції коло повноважень нотаріату звузилося, він став державним. У 1921, 1923 та 1928 роках в Україні було прийнято декілька законодавчих актів про нотаріат, які регулювали діяльність державного нотаріату. 25 грудня 1974 року Верховної Радою Української РСР уперше в історії України було прийнято вищий акт державної влади, котрий регулював діяльність нотаріальних органів – Закон УРСР “Про державний нотаріат” (введений у дію з 1 травня 1975 року). Цей Закон розширював коло нотаріальних дій більше ніж до 20 різноманітних видів. Однак нотаріат залишався незначним придатком правової системи країни. Основним видом його діяльності (більше ніж 70% нотаріальних дій) було посвідчення копій документів, у той час як у країнах із розвиненою правовою системою посвідчення копій документів становить 7-10% від усіх нотаріальних дій.

У нашій країні за роки радянської влади нотаріат утратив своє значення, позаяк було скасовано приватну власність на землю, на засоби виробництва. Серед правоохоронних органів він посідав останнє місце, бо його діяльність в основному стосувалася людини, її власності, її прав та інтересів. Людині з вищою юридичною освітою працювати в нотаріальній конторі було не престижно: низька заробітна платня, непристосовані для роботи приміщення, відсутність необхідних технічних засобів, одноманітна і нецікава робота.

Нового імпульсу розвитку правової системи України, в тому числі й інституту нотаріату, надало проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. З переходом суспільства до ринкових відносин, законодавчим визнанням рівноправності всіх форм власності, розвитком підприємницької діяльності і процесів приватизації виникла суспільна необхідність введення інституту приватного нотаріату і, відповідно, законодавчого закріплення положень, які надавали б можливість вирішувати питанню нотаріальної діяльності без допомоги державних органів. Значним кроком у розвитку нотаріату і його законодавчого закріплення став прийнятий Верховною Радою України 2 вересня 1993 введений з 1 січня 1994 року Закон України “Про нотаріат”. Цей Закон став одним з істотних етапів проведення широкомаштабної соціальної реформи в Україні, правової реформи, зокрема коли поряд з державними нотаріальними органами було введено інститут приватного нотаріату.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.